Я шукаю роботу. Квітень 2025

Привіт.

Хочу записати цей стан, щоб не забути як важко було мені пройти цей шлях та побороти внутрішню стіну, про яку я навіть ніколи не здогадувалась. А може просто завжди її уникала і шукала інші шляхи, яки мене врешті нікуди до пуття і не привели. А поки я блукала, ця стіна стала ще більша і міцніша. Я не знаю, чи є варіант її обійти, чи розбити. Маша (психолог) каже що стіну треба розтопити, по шматочках, по цеглинці. Я намагаюся це робити кожен день. Кожен день роблю по маленькому кроку. І кожен день мені неймовірно хочеться втекти з цього всього. Інколи менше, а інколи більше, як от сьогодні. 

Сьогодні чудова погода, вперше за кілька тижнів дуже тепло і сонячно. Все квітне, пахне. У місті весна. Здавалося це має давати надхнення і сили, але я поки ні в чому не можу знайти цього натхнення на рух. Кожен крок дається важко, дуже важко. Кожен день я заставляю себе робити хоч щось в пошуку роботи. Я шукаю, що може стати опорою для наступного кроку. Останні два тижні я активно готуюся до свого "уявного" інтерв'ю. Уявного, бо ще ніхто нікуди не кличе, і навіть немає жодного відгуку. Ну а що я чекала - відправила лише на 5-6 вакансій, і то, мабуть щоб галочку собі поставити. Ніхто на таке не буде реагувати, треба шукати людей на реферал. І це теж нове - я вчора спробувала написати 2м невідомим мені людям. Одна не відгукнулася зовсім, а друга дівчина дуже мило зі мною поспілкувалася. Сьогодні відправлю їй своє СВ, це хоч щось. Але студія не найкраща, не знаю - треба читати і дізнаватись. Але мене може і туди не покличуть.

Відчуваю себе загнаною в кут. При чому тільки я сама себе туди загнала й тримаю силою, не даю спуску. Кричу на себе і принижую, знецінюю і взагалі морально над собою знущаюся. Це у мене вправно виходить.

Прийшла сьогодні "попрацювати" у кав'ярню, думала зможу тут краще зібратися та не відволікатися на 100500 справ, як вдома. І їсти менше всякої хєрні. Але сиджу вже годину і страждаю. Хочу втікти і нічого не робити. Але який сенс - це тільки ще один привід для критика.
Тому прив'язала себе і змушую зібратися. Мені потрібно написати відповіді на питання про себе і мою роботу: "Як я перейшла в ЮХ, що робила у страртапі, як справляюся з критикою, що для мене дизайн?" Це теоретичні питання з інтернету. Але я не можу зв'язати свої думки і дати нормальні чіткі відповіді. Я пишу - переписую - прошу ChatGPT переписати краще...але здається просто варюся вже другий тиждень у тому самому котлі і нічого структурованого не виходить. Основна моя перешкода в цьому - англійська, В якій не можу розкрити свої думки як слід, плутаюсь в помилках і гублюся. Мені соромно, що я не можу говорити в'язано і вільно. Я навіть не вимагаю добре і без помилок - я хочу говорити без осуду самої себе. Але поки не вдається ніяк. У горлі ком, і я перестаю дихати. А коли знову плутаюсь у своїх словах - просто хочеться плакати та тікати. Я знайшла класну вчительку з англійської, вона мене дуже підтримує не тільки мовою але і духом. Я насправді таку і хотіла, щоб знала яка я крута насправді, і щоб допомогла себе проявити це за допомогою англійської. 

Я часто думаю про те, якби проходити співбесіду українською - я би просто видихнула і говорила як є. Я в цьому дійсно добре справляюсь. Але тоді треба забути про роботу у Кракові і шукати щось віддалене, що скоріш за все буде мати "недоліки української компанії" - пашеш позанормово, оформлений як фоп, за менші гроші, ніякого соц пакету чи страхування. Може і варто з цього почати, не знаю. Відчуваю, що це не те, що я б хотіла і виходить що треба прийняти компроміс (їх і так буде немало, відчуваю), лише, тому що НЕ можу перейти свій власний мовний бар'єр. І мене це бісить! Я злюсь на себе саму. Вимагаю від себе негайно взяти та зібратись. Перестати скиглити та ховатись. Діяти, хоч навіть наляканою. Ось знову критик вийшов аб'юзити мою внутрішню дитину - і каже  "ну як не здатна на більше, то бери що дають. Потім будеш вибирати. Колись. Можливо".

Відчуваю безсилля та фрустрацію. Не відчуваю внутрішньої підтримки. Тільки розчарування в собі. Кинути не можу. Не хочу. Але кожен день і рух до роботи дається з великим внутрішнім тиском, з жорстокістю до себе. Не відчуваю віри в себе. Не маю навіть мікро підтвердження, що рухаюсь вірно. Що щось виходить чи вдається. Сьогодні здається, що все просто по колу. Знову.

Хочу бути як це дерево - не зважаючи на складний шлях, знайти свою нову опору і від неї потроху піти вгору та знову відчувати себе квітучою і сильною. Моє улюблене дерево, яке дає багато надії.

Все. Записала. Хай тут буде.
Можливо колись це прочитає Катя з майбутнього, у якої все вдалося і пожаліє ту, яка тут у Квітні 2025го почувала себе повністю безпорадної і зневіреною.